Розділ 10: Буття як філософська проблема. Основні форми буття

Проблема буття – це одна з найдавніших тем філософських роздумів. “Чому взагалі є суще, а не навпаки, – ніщо?” – це запитання М. Гайдеґґер, один з найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Ф. Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні засади усього існуючого. З часів давньогрецької філософії існував розділ філософського знання, пов’язаний з дослідженням буття, але свою назву “онтологія” (від давньогрецького “онтос” – буття, суще) він отримав лише у XVII ст. У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розрізняють у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає корені буття, тобто – відповідає на запитання: “Що є буття та звідки воно походить?”. Отже, онтологія ставить запитання: “Яким та як є буття?”, а метафізика: “Чому та що є буття?”.

Поняття буття постає у філософії як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, “схопити” його зміст у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста граматична часточка “є”, якою позначається усе, що має буття, і яку ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу виникла низка різних підходів та тлумачень. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого, – воно настільки складне, що майже не піддається охопленню. Проте означена складність не може бути підставою для відмови від питання про буття, як це робили деякі філософські напрями.

Значення проблеми буття для філософії пов’язане насамперед з тим, що буття – це найширше філософське поняття. Воно поєднує, збирає в єдине ціле усе, з чим ми стикаємося в житті, хоча це можуть бути дуже різні речі. Отже, буття приводить усі наші думки до єдності. Але воно водночас постає як граничний, цілісний, стратегічний людський орієнтир. Це означає, що ми прагнемо бути і знати про те, що та як є. Окрім того, поза цим поняттям було б неможливо відрізнити істинне від хибного або брехні, оскільки намагання переконати нас в існуванні того, чого немає, як раз і постає ознакою помилки. Отже, придивимось уважніше до цього складного поняття. Передусім поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми спираємося на дані сучасної науки про світобудову. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології.

Термін “метафізика” дослівно означає: “те, що йде за фізикою”. М. Гайдеґґер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про “суще у самому сущому”, а філософію – як тлумачення “сущого”, як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежове, про часткове та всезагальне.

Як же визначає буття філософія?

З позиції логіки єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Філософія повинна виводити усі свої проблеми та міркування на певну граничну межу – межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфіку. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття. Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім вказаним вимогам, воно й постає універсальним цілісним орієнтиром для людини. У цьому плані нас завжди цікавить, а чи насправді є те, про що хтось може нам розповідати, як про особливе та надзвичайне.

Усі названі характеристики поняття буття і перетворюють його на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює та концентрує усі аспекти людського знання та досвіду, воно усе це водночас і збирає, об’єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування. Для людської свідомості лише те, що узгоджується з її кінцевими прагненнями набуває певного сенсу. За твердженнями М. Гартмана, який створив у ХХ ст. доволі авторитетну концепцію онтології, буття є тим останнім в усіх наших твердженнях; із зникненням його розвіюються, втрачають сенс та реальні засади як ці твердження, так і наші дії та вчинки.

У зв’язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність. Зазначений аспект буття доволі очевидно присутній у межах релігійної свідомості. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності – відповідальності людини за стан буття взагалі. Людина опинилася віч-на-віч з буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, але і як до реального складника своєї життєдіяльності.

Тут ми підходимо ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Коли людина вмирає, її тіло розпадається та вступає у світовий колообіг речовини та енергії. Але людське буття не зводиться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого і не зникає безслідно. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини, також не може зникнути безслідно.

Факт смерті, його усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності. Варто зазначити, що ці проблеми настільки важливі й фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротво­рення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. У культурі накопичується як раз те, що виражає насамперед такі людські надбання, які засвідчують її людськість. У цьому плані культура постає як зосередження, концентрація людських способів утвердження у бутті. Культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого.

Отже, проблема буття виникає і розкривається перед нами у гамлетівсь­кому окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання належать до вічних і фундаментальних.

Усі наведені окреслення поняття буття дають змогу стверджувати, що буття є тим останнім, до чого ми зводимо усі здобуті знання та міркування, оскільки вони виправдовують свою значущість через свою реальність, через присутність в них буттєвості. Поняття буття, як гранично широке, об’єднує, зводить до єдиного цілого усі наші пізнавальні здобутки. Об’єднати усе лише те, що має відношення до усього, проте постає безмежним, всеохопним, – таким і є поняття буття.

Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у тому, що:

  • ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ реаль­ності;
  • від вирішення проблеми буття залежить розуміння та вирішення усього кола філософської проблематики;
  • постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійс­нення та філософствування, проблема буття стає чинником сенсоутворення та масштабом людських цінностей;
  • проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людсько­го самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.

Необхідність застосування поняття буття у наших міркуваннях про будь-що можна пояснити на такому прикладі. Коли ми ставимо запитання про те, чому існує певна річ і чому вона є саме такою, то перш за все ми визначаємо її складові частини (з чого вона). Далі ми неодмінно ставимо запитання про те, чому усі означені складові частини з’єднались саме у такий спосіб (як вона є). Нарешті, ми просто змушені будемо поставити й “останнє запитання”: чому та як усі означені складові та спосіб їх поєднання виявились наявними у певний час та у певному місці (чому вона є)? В останньому пункті ми просто змушені апелювати до світового цілого, бо поза таким апелюванням ми навряд чи зможемо щось зрозуміти. Отже, буття так чи інакше стоїть за нашими, навіть частковими міркуваннями, хоча ми можемо того і не усвідомлювати.

Залежно від різновиду реальності (бутності, існування) розрізняють такі основні види буття, як суб’єктивна і об’єктивна реальність. До об’єктивної реальності відносять все те, що саме по собі існує, тобто поза людиною і незалежно від його свідомості. Суб’єктивна реальність же охоплює все те, що людині належить, що не може ніяк існувати поза його (це духовний світ індивіда, світ його свідомості і його психічних станів). Якщо розглядати ці дві реальності в сукупності, то можна виділити наступні чотири основні форми буття.

  1. Буття речей, процесів, тіл. У ньому, в свою чергу, виділяють:
    Буття природне — існування тіл, речей, процесів, які незаймані людиною і які були ще до його появи на планеті (атмосфера, біосфера, гідросфера і так далі).
    Матеріальне — існування процесів і речей, які створив або перетворив людина. Сюди прийнято відносити промисловість, знаряддя праці, міста, енергетику, меблі, одяг, штучно виведені сорти рослин, види тварин і т.п.
  2. Людське, основні форми якого:
    Буття індивіда в матеріальному світі. З цієї позиції людини філософія розглядає в якості речі серед речей, тіла серед тіл, об’єкта серед об’єктів. Людина перебуває в підпорядкуванні різними законами (зокрема, біологічним, фізичним, хімічним), змінити які він не в силах — він лише існує серед них.
    Буття власне людське. Тут індивіда сприймають вже не як об’єкт. Людина — це суб’єкт, не тільки підкоряється законам природи, але і є духовно-моральним і соціальною істотою.
  3. Духовне. Основні форми буття духовного це:
    Буття індивідуалізоване. Сюди відносять особистісні процеси свідомості і несвідомого, що носять суто індивідуальний характер.
    Буття об’єктивне знаходиться ніби над індивідуалізованою свідомістю. Сюди відносять все, що є надбанням суспільства, а не тільки окремого індивіда, і суспільну свідомість в різних формах (релігія, філософія, мистецтво, науки, мораль і так далі).
  4. Буття соціальне, в якому виділяють:
    Реальність окремої людини як суб’єкта в прогресі історії і в суспільстві. З цієї точки зору індивід виступає носієм соціальних якостей і відносин.
    Реальність самого суспільства, яка охоплює взагалі всю сукупність його діяльності як єдиного організму, включаючи всі культурно-цивілізаційні процеси, матеріально-виробничу, духовну сфери і т.п.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *