Ідея синтезу культур у китайській філософії ХХ століття. Нове конфуціанство

Нова політична ситуація, що з початком економічних реформ почала формуватись у Китаї з 80-х років ХХ століття, дозволила знову заявити про себе тенденції синтезу культур. Так, з’явилася теорія «синтетичного творіння», головним теоретиком якої виступив Цзан Дайнань. Він закликав відмовитися від «жорсткого осьового мислення», тобто ідеї антагонізму між Сходом і Заходом. За його словами, потрібно вступити на шлях конвергенції китайської й західної культур.

Попри всі заклики до синтезу й спроби реалізації останнього – досі вони фактично полягали в перекладі філософських ідей власної традиції мовою західної філософії.

Найбільш глибоко вплинула на розвитокфілософської думки Китаю парадигма пізнього європейського середньовіччя, епохи переходу від феодалізму до буржуазних форм суспілства і світогляду, схожого на східні суспільства XX століття.

Наздоганяючи згаяний час, схід, зокрема Китай, в XX столітті вмістив одночасно прикмети Відродження і Реформації. Частково це пояснюється лише тим, що традиційні устої віджили своє не зсередини, а валилися під потужним тиском впроваджуваних метрополіями форм капіталістичного господарства. Ці привнесені порядки, усвідомлення відставання від західних стандартів розвитку та необхідності прискореного подолання згубного розриву спонукали до пошуку етичної мотивації на адаптацію до нової ситуації і подальшого руху шляхом капіталістичного розвитку. В таких умовах особливої значимості набула протестантська парадигма.

Приблизно так як і у XVI столітті в Європі перехід до капіталізму був неможливий без Реформації — «буржуазної релігійної революції», ця ланка середньовічного світоустрою на сході уявлялась здійсненною лише за умов радикальної зміни суспільної ролі традиційних релігійних вірувань, отже, і переосмислення усієї їхньою догматики. Подібно Реформації, котра прагнула знищити релігійне відчуження, усунути розділення об’єктивного і суб’єктивного, звільнити християнина від посередництва церкви та духівництва, реформатори східних релігій намагаються переосмислити співвідношення Бога і людини, ставлять за мету «наблизити» віруючого до Бога, сприяючи його «розкріпаченню».

Необхідною передумовою творчої активності особистості є розкутість думки. Обгрунтування права самостійного судження, воля від засилля догм — незмінний лейтмотив східного реформаторства. Особливо значимі для Китаю проблеми – співвідношення віри і знання, релігії і науки можна зрозуміти, враховуючи, що відставання країни багато в чому пов’язані з негативною установкою релігійного догматизму щодо раціональному пізнання.

Реформаторські переосмислені онтологічні, гносеологічні та етичні ідеї незмінно вирізняються соціальною орієнтацією. До здобуття народами Сходу, зокрема Китаю, політичного суверенітету у них, фактично, не було чіткого уявлення про те, який соціальний устрій їм необхідний. Зрозуміло була одне — необхідні радикальні зміни економіко-політичної організації традиційного суспільства.

Однак у якому саме напрямі?

Треба було зробити вибір між двома діючими найбільш впливовими на світовий арені політико-економічними моделями — капіталістичною і соціалістичною. В багатьох випадках перевагу було відданого варіанту, де передбачалося поєднувати елементи капіталізму і соціалізму. Реформаторство опинилося під вогнем критики ідейної течії, яку умовно називають відроджуючою, чи фундаменталзмом.

Її соціальна база досить широка: середні верстви, дрібна буржуазія, ремісники, торгівці, студентство, молодь загалом.

Фундаменталізм несе у собі печатку войовничого націоналізму, якому ненависний культурний нігілізм і в якому неприйнятні спроби пристосування до сторонніх моделей.

Відродження покладається на ідею «порятунку» нації через повернення до «золотого тсоліття», коли буддизм, індуїзм, конфуціанство виявлялися в «чистому» вигляді. Ця чистота, проте, розуміється неоднозначно. Багатоманітність думок у середовищі “відродженців” так само велика, наскільки сильно властива середнмх верствам амплітуда ідейних коливань від найбільш консервативних поглядів (повернення до середньовіччя) до по-екстремістському лівацьких.

Щоб реформація відбулася, необхідно виявити і задіяти внутрішні імпульси розвитку.

У постмаоістському Китаї проголошено відмову від постійної критики традиції, і оголошено початок «епохи вивчення традиції». Конфуціанство знову визнано «фундаментальною орієнтацією для китайської культури».

Безпосередній поштовх для відродження інтересу до конфуціанства дав Аі Цзехоу, що опублікував на початку 1978 р. статтю за назвою «Переоцінка Конфуція», у якій переглядалося негативне ставлення до вчення «Вчителів», що спостерігалось у попередні десятиліття, особливо під час китайської культурної революції. Авторитет Конфуція і Мэн-цзы було відновлено, а їх погляди стали об’єктом докладного вивчення і рефлексії для прихильників «конфуціанського відродження» як у самому Китаї, так і в сусідніх країнах.

Розвиваючись у тих дискурсах, що розгорнулись у Китаї з 1978 р. у зв’язку з початком «ери реформування і відкритості», тобто процесу модернізації Китаю, “нове конфуціанство” сфокусовано на двох центральних проблемах:

  • автономії особи,
  • національної самосвідомості.

На відміну від Лі Цзэхоу, котрий демонстрував естетичний підхід до конфуціанству (його головну працю невипадково називаєтся «Китайська естетика»), «нові конфуціанці» акцентують увагу на етико-религійний бік конфуціанського вчення. Фактично, ініціаторами «нового конфуціанства» стала група китайських філософів, які проживають поза Китаю, переважно у США. До їх числа передусім належать Ду Вэймин, Юй Инши, Чэн Чжунъин. Їх ідеї підтримувались також відомими філософами КНР: Цзан Дайнанем, Ган Юйжи, Пан Пу.

«Нові конфуціанці» прагнуть відродити інтерес до традиційної китайської метафізики, вважаючи, що вона принципово відрізняється від західної, оскільки визнає онтологічний дуалізм. Їм характерна також:

  • особлива увага до проблем співвідношення традиції, і модернізму;
  • твердження щодо можливості існування незахідних моделей модернізації;
  • відмова від некритичного сприйняття західних ідей, цінностей, інститутів;
  • визнання непримиренних протиріч між індивідуальної свободою та громадським благом;
  • відстоювання необхідності «трансцендентного (тобто. релігійного) як кінцевого джерела цінностей».

«Нове конфуціанство» стало основним напрямом у філософскій думці Китаю, що викликало опозицію із боку офіційних ідеологів, проте вплив його виявився таким сильним, що й останні змушені були визнати «нове конфуціанство» поруч із марксизмом і лібералізмом західного типу одним із трьох основних напрямів китайської думки з часів «Руху 4 травня».

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *